Не можу лопати з брудного посуду, себто: сіли за стіл, навалили салатів, зжерли, а потім туди ж намагаються, припустимо, гаряче покласти. Не полінуюся, схожу за чистою тарілкою. Слід зазначити, що чомусь у інших тарілки після салатів у нормальному стані, а в мене свинарник.

Аналогічний бзик із склянками. Ну, типу там часто ж люди чомусь намагаються, наприклад, чаю підлити в щойно випитий кухоль і т. п. Я обов'язково цей кухоль спочатку вимою.

Плюс ще використовую щоразу, коли їм, цілу купу паперових серветок. Якщо їм у ресторані, то офіціанти не встигають їх за мною прибирати.

О, згадала, що мене дратує, коли процес прийому їжі позначають дієсловом «кушати» (рос. "кушать"). Адже багато хто вживає тільки його. Воно якесь сюсюкаюче, я ще можу зрозуміти, коли дітей вмовляють поїсти (хоча навіщо їх вмовляти, якщо вони не хочуть їсти), або жінки манірні, але коли чую від дорослого чоловіка: (рос. «Я покушал»), мені хочеться йому по голові вдарити. Мені якось ближче дієслово «їсти» (рос. «есть»). «Жерти» теж часто вживаю.

Заморочки такі:

1. Завжди перевіряю наскільки чистий посуд, вилки-ложки та ін. Не люблю, коли не знаю, від чого цей бруд (тобто хтось їв з нього, скажімо, вчора, погано помили та поклали в шафу).

2. Не люблю незнайому їжу, про яку не можу сказати, з чого вона приготовлена. З обережністю ставлюся до дивного змішання продуктів (риба-горіхи, буряк-гриби).

3. Недовірлива по відношенню до здоров'я. Не люблю чути симптоми захворювань — приміряю на себе.

Ніколи не перераховую здачу. Все одно заплутаюся. З грошима тупа, як валянок.

Економлю їжу. Це мій пунктик. Не викидаю. Готую з цього щось, якщо можливо (з пюре зрази, з каші котлетки, зі скислого молока млинці тощо) Спостерігаю, щоб не залежалася їжа. Ось учора бачу, банани лежать. Ну, чомусь сьогодні вони не їдяться. Я зробила шарлотку із бананами. Щоправда, треба було кислинку все ж таки додати побільше. Треба було лимончика вичавити. Не приторне вийшло. Але кислинки явно не вистачало.

Думаю, так роблю тому, що шкода. Я ж не можу розрахувати. Для мене щось розрахувати, краще застрелитись. Розрахунки ширяють жах! Логічно щось потасувати – запросто. А цифри з'явились. Усе!! Шукаю пістолет.

Тому чисто все прикидаю, навмання. Із запасом великим!!!!!!!! Я до речі і готую завжди всього багато, із запасом, бо раптом не вистачить, або на добавку. Тобто думаю, ось я викину, це ж стільки коштує, краще щось зроблю і порадую і заощаджу і іншим краще за ці гроші щось вистачить купити, знову ж таки порадую. А якщо викину, то може потім грошей колись не вистачить на порадувати або щось купити потрібне.

Запитання: Звідки в тебе ця звичка? Розкажи про батьків. Вони також так заощаджували?

У мене тато і мама Плюшкіни. У мами такі поклади на кшталт потрібних речей. Жах! Копієчка до копієчки. Завжди є заначка, причому не маленька. Я так не вмію. Хоча мама каже, що я в неї, таки намагаюся, щоб без грошей не залишатися. Але вона їх заробляє. А я, якщо вона мені дасть, не витрачаю. Батьки так начебто не економили. Творчо їжу не переробляли з одного в інше. Мама все татові згодовувала. Він обсмажить по-своєму, або перекип'ятить і з'їдав. Викидати не любили ні той, ні другий. Все доїдалося.

Не люблю коли кажуть про минуле. Нудять. Корять. Вишукуючи щось із минулого. Я живу чи тут, чи в майбутньому, мріями. Минуле не люблю. Пунктик мій - я забуваю його! Дуже рідко згадую. Іноді картинки виринають і відразу спливають. Багато чого не пам'ятаю. У мене на минуле дуже погана пам'ять.

Забуваю тому все погане дуже швидко. Можливо, це моя захисна реакція така.

Ось посварилася з кимось. Ходжу-ходжу, а потім БАЦ уже й не пам'ятаю, чого сварилися. Старецький маразм у мене видно, чи дівоча пам'ять.

У свій час, при прийнятті життєво важливих рішень, я малювала схеми «якщо…, то…», де намагалася графічно зобразити різні варіанти розвитку подій. Це мені давало примарну віру, що я передбачаю всі можливості та наслідки.

Не поважаю непунктуальних людей. Якщо мене змушують чекати — сприймаю як неповагу до власної особи. Причини не знаю. Чи то БІ якось там працює, чи виховання — в сім'ї культивувалася звичка до призначеного часу встигати, навіть якщо все інше доведеться покидати.

Досі злить звичка дружини робити все навпаки: вона примудряється мити посуд, навіть якщо спізнюється у гості! На мій погляд це просто нонсенс.

Цікаво буває, коли разом із нею запізнююся у гості. Починаю виправдовуватись за запізнення. Якщо немає дружини поруч, розуміюче розводжу руками, мовляв, що вдієш, не в моїх силах.

Не люблю, коли починають вантажити негативними емоціями — сльози там, на жаль тиснути, псувати настрій і т. д. І іншими етичними заморочками (ЧЕ і БЕ) Сприймаю як спробу маніпуляції собою. Знову ж таки приклад з дружиною (найближча людина, тож куди діватися). Дивує звичка псувати настрій і мені, коли у неї поганий. У підсумку атмосфера загострюється, оскільки у відповідь я починаю підвищувати голос.

З їжі не люблю капусту, кукурудзу, будь-яке жирне м'ясо. Звідси всякі щі, борщі, холодці, голубці йдуть лісом. Скажете фігня і не проблема ніяка. Але з дитинства так і не їм. Від одного виду сала стає погано.

Погане ставлення до сили. Завжди співчував слабким, інвалідам та убогим.

Терпіти не можу стрітрейсерів та інших любителів помірятися «швидкісними пиписками» на дорогах.

БЛ-ські бзики: іноді прокидається безглузда звичка складати цифри на номерах машин. Як тих, що стоять, так і проїжджають. Навіщо - фіг знає, періодично відучую себе від цього, але ні-ні і помічаю, що знову в умі починаю складати. Давно вже для себе вивів, що дев'ятки можна просто ігнорувати, вони на кінцевий результат ніяк не впливають.

Так, у дитинстві ще батько привчив вагони рахувати у поїздів, що проходять повз і стоять. Теж навіщо — не знаю, але нещодавно себе на цьому спіймав знову. Причому чим вища швидкість твого та зустрічного — тим більше кайфу від того, що не збився. Користи ніякої, але знаю, що товарняк під 75-80 вагонів — це вже великий потяг, і тягнуть його два-три електровози, а 60 — зразковий стандарт.

О, сьогодні одну дивність у себе згадав — бзиком це не назву, жити не заважає, а от дивина — так, бо в інших такого не спостерігаю.

Подобається коли річ використовую до кінця. Дрібницю всяку: ручки (стрижні), олівці, гумки. Подобається, якщо фарби вистачило якраз: нічого не залишилося і за новою банкою бігти не треба, яка обов'язково залишиться «початою». Або коли є застосування вже розпочатої — теж так, щоб нічого не залишилося. Причому чим довше це експлуатувалося/зберігалося, тим вище почуття «глибокого задоволення» при викиданні порожньої тари. Це ваще урочистий момент. З цієї ж опери — прагнення відслідковувати історію експлуатації будь-якої більш-менш значущої речі. Щодо автомобіля не кажу, це нормативно — вести всякі записи з приводу техобслуговування, але є дрібніші речі. Виражається в тому, що вдома в одному великому конверті зберігаються всілякі ярлики, паспорти та інструкції з експлуатації дрібних побутових речей: від таких, як телевізор або пилосос, до паяльників, замків, годинників, лещат та інших штангенциркулів, які зазвичай не читають і викидають при виході з магазину. Для мене це цінно тим, що в них вказується дата їх виготовлення або покупки. І чим довше використовується річ і при цьому знаходиться в повній справності, тим кайфовіше.

На роботі в дальньому кутку ящика робочого столу лежить досить пристойний пакет із залишками олівців: завдовжки від 4 до 8 см. Ось так, якщо розкласти їх усі рядком (ні разу ще не робив, на пенсії, напевно, зроблю), наочно постане весь трудовий шлях інженера. Але вже й зараз вселяє, це скільки ж паперу можна забруднити такою кількістю!

Вчора саме читала спогади про Хо-Ши-Мін і кинулася в очі фраза:

А за обідом, коли подавали йому їсти, він завжди просив, щоб другу страву клали в тарілку з-під першої. Моя подавальниця Євдокія цікавилася - що не так? Відповідь була: «щоб не мити».

Це один в один мій чоловік - ЛІІ.

Коли робить щось, то дуже економить у матеріалах та засобах. Хоче вкласти якнайменше коштів. В результаті, наприклад, у бетоні виявляється так мало цементу, що він розсипається.

Ніколи не піду повертати неякісну річ у магазин: або сама виправлю, або куплю нову.

Перше, що спало на думку — ось як уперше нову річ на роботу вдягаю, так і здається, що народ на мене «косо дивиться», поки хтось… не скаже між іншим, що мені йде — почуваюся сковано.

І якщо наукову доповідь роблю, дуже переживаю, що скажуть логіки.

Страшно дратує звук тканини, що рветься. Поняття не маю чому, але так було завжди з найглибшого дитинства.

Чомусь не люблю повертатись після довгої відсутності, на роботу, наприклад. Тобто я побачити інших — люблю, а ось те, що вони мене побачать. Начебто за цей час я страшенно змінилася на гірший бік (жарт).

Коли фотографуюся, то відбираю фотоапарат, щоб подивитися, що вийшло, якщо мені щось не подобається, то стираю ці кадри.

Не можу спати при світлі, навіть нічник заважає.

Терпіти не можу звук пінопласту.

Не знаю, має це відношення до заморочок чи ні, т.к. мене це не турбує, просто дивує реакція із зовнішнього світу. Мене щиро дивує бажання оточуючих повідомляти мені, що вони думають про мою зовнішність, саме дивує, т.к. ніякого сенсу я в цьому не бачу.

Ось, наприклад, чергове моє схуднення. Я якось звикла вважати, що це моя особиста справа і мало кого може хвилювати, виявляється, що ні. Я важко розумію маму, яка турбується про моє здоров'я, важко, тому що в нас однакова комплекція. Я розумію інтерес до моєї ваги лікаря, т.к. вага, один з параметрів, за яким відслідковується лікування, але ось якраз лікаря набагато більше засмучувала моє збільшення у вазі і вона радила мені сідати на дієту, поки ще все не так страшно.

Я зовсім не розумію інших, вони про мене турбуються чи вважають, що мене цікавить їхня думка? У занепокоєння я чомусь не дуже вірю. Щодо мого інтересу до чиєїсь думки ще простіше, тих, чия думка мене цікавить, я запитаю сама, хоча частіше, немає потреби запитувати, видно реакція. Таких людей мало, а ось інші, це якась загадка… Ось тут я напевно й дісталася до заморочки, мені дуже хочеться цю загадку розгадати. Так, ще є всякого роду недоброзичливці, їх я тут не враховую, а ось мотиви решти мене дуже займають, можливо, це від неробства, але якщо випала нагода, треба ним скористатися, раптом хтось знає?

Теж стосується всяких висловлювань про мої стрижки, шмотки і т. д. т. п. Може це щире бажання допомогти, але все одно дивно, адже для цього є фахівці, з якими я регулярно спілкуюся, останніх, мій зовнішній вигляд зазвичай влаштовує, якщо щось раптом не влаштовує, це відразу обговорюється. Ось тут все зрозуміло, їхня думка мене цікавить і я її із задоволенням вислуховую, і майже завжди дотримуюсь порад.

А ось що робити з іншими я навіть не знаю, про всяк випадок вголос чемно дякую, додаючи про себе «ти на себе подивися».

Запах (якщо не те, то це хавайсо в жито, чи то запах з рота, чи просто газу вчасно незгорілого або скажемо немитої давно раковини) іноді аж до нудоти… хоча це кажуть щось з печінкою хоч і не відчуваю де вона і що це таке взагалі.

Візуальна повнота протилежної статі викликає антипатію аж до огид незалежно від статусу візаві так скажемо (чоловічої статі не стосується).

Жінки, що палять і матюгаються, — задушив би, жінка — взірець доброти чистоти та цнотливості… ось.

«Півнів» не люблю й інших незрозумілих «виділенців».

Невпевненість у ставленні до мене людей, часто переймаюся якоюсь дурницею — хто що міг подумати про щось, сказане чи зроблене мною. Через це — ну сама ж розумію, що це дурниця — страшенно не люблю питати дорогу. Краще поблукаю або карту буду вивчати. Питаю тоді — коли або часу немає блукати, або самостійні спроби виявилися безрезультатними.

У дитинстві був панічний страх, що з батьками щось може статися. Наприклад — поїхали вони в сусіднє місто в гості і їх довго немає — могла в істерику впасти, малювала собі моторошні картини — що машина розбилася тощо. Подібне було потім уже в дорослому віці. Зараз завдяки мобілкам гострота проблеми знята, але страх невідомості та втрати контролю над ситуацією дуже сильний досі.

Якщо коротко — я готова долати найгірший результат — але повинна володіти інформацією. Невідомість — найстрашніше. Це стосується будь-яких питань, навіть несуттєвих.

Вранці я маю встати, так, щоб у мене ніхто не плутався під ногами, зварити собі каву, викурити пару цигарок у задумі і спланувати свій день. В ідеалі це поєднується з переглядом новин в інеті (контроль ситуації).

Якщо мені поламати цей порядок дня — капець. День пропав!

Якщо намітив вийти з дому у певний час, то нервуватиме, якщо не вийдуть точно в цей час, навіть якщо це не зустріч, а йдуть на ринок. Жодні переконання не допомагають.

Не подає жінкам пальто. Пояснює це тим, що якщо він подає пальто, то це знак того, що хоче, щоб жінка пішла швидше або більше не приходила. Символ негативного ставлення.

Та сама фігня. З тканиною, що рветься, і зі скреготом металу по склу. Моторошний звук. Не по собі стає… Якась рефлекторна реакція…

Завжди перевіряю чистоту ложок/вилок/кухлів і т.д. п. Не їстиму їжу, в якій виявиться, наприклад, волосся або щось подібне. Терпіти не можу, коли під час їжі розповідають про, як Allesie сказав, «комах, змій, добрива, болячки тощо».

Перед тим, як йти на вулицю, сто разів перевірю зовнішній вигляд. І все одно ще потім буду хвилин десять думати, чи не пропустив чого.

Терпіти не можу зустрічатися з людьми поглядом, особливо в транспорті. Коли на мене дивляться, теж почуваюся не дуже.

Не люблю, коли лізуть обійматися.

Коли бачу орфографічні помилки, хочеться дати в лоба. А якщо у своєму тексті знайду, то хочеться застрелитись. (А ось друкарські помилки нормально сприймаю.)

Через п'ять хвилин після того, як я щось напишу, написане починає здаватися повним маренням.

Відчуваю патологічну антипатію до вихідних текстів, в яких непослідовно застосовуються правила використання відступів або які просто неохайно написані — поки не розставлю всі табуляції, читати і сприймати зміст програми не можу.

Вважаю за краще завжди робити покупки в одних і тих же магазинах.

Коли я пишу якийсь текст (реферат, есе, курсову) мені дуже подобається відчувати його об'ємність, хочеться щоб більше вийшло. Мені подобається грати з його обсягом, часто просто заради інтересу перемикаю форматування (наприклад з 12ого на 14ий шрифт), щоб подивитися скільки його вийде і порівняти якщо є можливість з аналогічною «творчістю» інших.

При цьому є потяг до оптимізування тексту. Іноді все відбувається з точністю навпаки — я дивлюся, наскільки оптимально мені вдалося записати цю інформацію. Це явно виражається при написанні конспектів, я намагаюся ліпити густіший текст, не записувати те, що я знаю. При цьому дійсно вважаю, що таким чином складений конспект є дуже зручним, тому що можна одразу охопити цю інформацію. І тут, звичайно, проявляється тенденція порівнювати, і наприклад при переписуванні конспектів (та я їх переписую навіть незважаючи на сучасний розвиток технологій!) постійно порівнюю в скільки разів мені вдалося стиснути інформацію. Ну і відповідно люблю хвалитись своїми короткими конспектами, в яких дійсно зазвичай можу знайти всю ту інформацію, що була в початковому джерелі.

Днями «дійшла» ще одна заморочка: я дуже не люблю викидати їжу. У сенсі через те, що вона зіпсувалася. В результаті:

1. Я не хочу купувати щось, що легко псується, особливо якщо був такий сумний досвід, і просто не готую страви з такими продуктами. Наприклад, стара морква (взимку) швидко гнила - в результаті я перестав суп варити.
2. Я можу їсти вже зіпсовану страву. Наприклад, той самий злегка (а, може, й ні?) прокислий суп, який вже явно неприємно пахне. Або можу майже спокійно доїдати, виявивши в їжі таргана, природно, видаливши його заздалегідь.

Не люблю їжу, яка маже руки — насіння, соковиті фрукти, молоді волоські горіхи. З цієї причини не читаю газет.

Про мій бзік я теж уже писала — чекати не можу, особливо якщо мене залишають, а самі кудись ідуть — у мене починається паніка.

Я теж за роботу не візьмуся, якщо на 90% не впевнений, що впораюся. Мінімум. Краще відмовитися одразу, ніж взятися і завалити. Завалиш — тоді вже довго нічого більше не довірять.

А ще терпіти не можу, коли хтось над душею стоїть, коли я за компом працюю (або граю). А якщо ще й коментувати починають, там можу і на великому та могутньому послати.

Вічно щось колупаю в собі: то задирки всякі, то чешу потилицю, то нігті гризу, то прищі виколупую, і болісність при цьому приємна, хоча я взагалі не можу терпіти біль, але така не береться до уваги.

Я граю в те, що мені все одно (навіть підіграю), коли мої діти або чоловік знущаються наді мною (звичайно, доброзичливо), коли я не дотягую до чогось або сприймаю буквально сказане, насправді ж я думаю про себе, а може і не зовсім по-доброму, і взагалі насправді, вони набагато просунутіші за мене (в деяких питаннях), а я — гальмо, раніше, бувало, навіть ображалася і плакала.

Люблю, коли масло і все подібне намазано на хліб дуже рівним шаром, можу дуже довго його розмазувати, поки не отримаю результат, що влаштовує.

Замість речей у мене розмножуються зразки, тому що маючи на руках матеріал і починаючи якусь в'язану річ, я рідко знаходжу модель, що повністю влаштовує мене, і починаю додумувати сама. А ідей так багато, і всі здаються такими привабливими, що я погравши зі зразками, часто кидаю, навіть не почавши, тому що не можу вибрати:)

Не знаю, чи можна вважати заморочкою мою недовіру до чоловіка, коли він береться щось робити. Постійно чекаю, що він, не розрахувавши, силу щось зламає або незручно впустить. І практично щоразу мої підозри отримують підживлення.

Щодо вітатися є ще заскок: довгий час не могла вирішити, що говорити, йдучи з роботи колегам з інших поверхів, з ким я протягом дня не бачилася: привіт чи до побачення? На автоматі хочеться сказати «до побачення», та й сама атмосфера виходу цього вимагає, а по здоровому розсуду все-таки логічніше сказати «здрастуйте». Вирішила надалі вітатися.

У віці від 10 до 20 років я мав бзик, як треба ставити посуд у сушарку — обов'язково всі тарілки в один бік і строго по порядку: спочатку великі супові, потім маленькі супові, потім тарілки для другого та блюдця. Для кожного виду тарілок у мене був візуально виділений сектор, і при маленькому обсязі посуду, що знаходиться в сушарці, між різними видами тарілок залишалися порожні осередки, які залишалися для нового посуду кожного виду.

З дитинства ненавиджу відповідати на питання «чому ти так вчинила» (особливо якщо запитують батьки, викладачі, значущі однолітки). По-перше, не завжди пам'ятаю, чому саме, по-друге, можу захотіти приховати якісь свої мотиви (і боюся, що не вийде, оскільки швидко і гладко на ходу вигадати не вдається, а якщо вдасться, сама забуду, що саме я сказала, а потім викручуйся знову).

Ще терпіти не можу когось покривати з тих самих причин. Тут уже подвійне навантаження — і свою шкуру врятувати, і інших витягнути, що не завжди можливо одночасно.

Не дозволяє мити посуд у його будинку: "Я так помию, як мені треба".

Терпіти не може, коли ставлять брудні тарілки одна в одну (стопкою): "Я краще по всій кухні розставлю"; Через це розлучився з дівчиною.

Погано переносить людей із неприємним запахом.

«Все скрізь і всюди намагаються тебе обдурити»

"А що скажуть люди?"

«Щоб як у людей»

Про бзик з каструлями я в типуванні писала, у мене два комплекти, люблю, щоб стояли однакові одна в іншій, якщо діти, коли миють, поставлять по-іншому, то я їх переставлю.

Рушники та постільна білизна, коли гладжу, складаю певним чином, і якщо дочка при прасуванні складе їх по-іншому, я перероблю по-своєму.

Насилу згадалися такі заморочки:

Боюся їздити в автомобілях,

Терпіти не можу ходити у гості.

Не говорю всім наперед, що задумала.

Не обговорюю особисті питання телефоном.

Не обговорюю родичів чоловіка.

Не переношу мокрі руки, мокрий одяг, коли мене торкаються мокрими руками.

Якщо мені з якихось особистих установок потрібно вийти найпізніше в якийсь час, я дуже нервуюся і дратуюсь, коли час підходить, і я бачу, що ми ніфіга не встигаємо. Іноді нервую, коли встигаємо, але прямо хвилина в хвилину, тому що хочеться виїхати/вийти до призначеного часу.

Я своїх цим просто замордувала. Доньку ганяю щоранку. Причому щоранку ловлю себе на цьому ганенні, кажу собі «заспокойся, зупинись, п'ять хвилин нічого не вирішують». Ніфіга не можу.

Причому саме до цього бзику я ставлюся вкрай негативно, мені самій дуже не подобається цей стан постійної поспіху, постійно встигнути щось: вийти з дому, приїхати на роботу, кудись прийти; але де і коли стався перекіс, я так і не виявила. Хоч в машині навчилася медитувати на повільних водіїв, а то раніше просто постійна нервування була.

Дуже не люблю всякі безглузді вставки в піснях, на кшталт «ой-люлі» чи «лап-тап-ти-би-ди-дай». І ще не люблю моду, яка пішла в сучасних піснях, це коли виють млосним голосом.

Ще неприємне звучання деяких імен чи слів. Наприклад: Фекла. Чомусь асоціюється із буряком. Або: хохлома і т.д. п.

Не люблю одяг із смужками.

Досі соромлюся входити до «начальницьких» кабінетів, щоразу сім потів перед дверима зійде. А як увійду, начебто нічого, цілком адекватна. Але це часто мене гальмує у житті. Багато справ через це відкладаються або скасовуються взагалі. Через те, що мені треба переступити цей «поріг» чужого кабінету. А може, воно і на краще, що скасовувалися. Такий природний відбір справді важливих справ.

Теж не люблю мокрі руки.

До мокрих рук додам ще кілька «естетичних замашок». Не люблю також процес поїдання їжі, від якої руки стають мокрими або липкими. Наприклад, курку з гарніром, коли курку легше їсти руками, ніж колупати ножем і виделкою, а гарнір можна їсти тільки виделкою. Так ось, коли виделку доводиться брати цими липкими руками, а потім знову курку руками, а потім знову виделку, яка теж стала липкою... мене якось все це дратує, тягне після кожного хапання за виделку або за курку бігти мити руки або виделку, а це — зрозуміло, дурна справа. Якось ось розслабитися і зануритися в своє задоволення, а вже потім відмитися від усього цього відразу, не виходить. Точніше, виходить, коли свідомо дозволяю собі розслабитися, а автоматично не виходить.

Через це ж не люблю їсти кавун або диню, від яких не тільки руки, але і щоки стають мокрими і липкими. Верхом моєї бзико-творчості стає нарізання кавунової або динної часточки на дрібні шматочки з відділенням шкірки, укладання на блюдечко і поїдання всього цього виделкою. Так само можу і яблука їсти, якщо не лінь їх чистити. Взагалі мені подобається їсти все зі спеціальних тарілочок або вазочок. Або пити сік з високого стаканчика, а не з повсякденної чашки. Чоловік іноді обурюється, правда, беззлобно, його це швидше «приколює», ніж дратує. Просто йому це здається нераціональним, адже росте гора брудного посуду, сама ж себе (або його) перевантажую зайвою роботою. Наприклад, якщо п'ю чай з печивом, обов'язково візьму вазочку під печиво, навіть якщо сама осилю за чаєм одну-єдину печинку. Адже можна брати їх з пакетика або взагалі тримати її, одну-єдину, в руках. Мене дратують крихти, які посиплються, якщо не буде вазочки. Це, звичайно, дуже нерозумно, крихт все одно після чаювання не уникнути, стіл все одно доведеться витирати, а ось знову ж таки розслабитися і ставитися до цього простіше не виходить.

Дуже довго збираюся почати робити щось нове. Але якщо вже почав – продовжувати набагато легше.

Якщо потрібно зробити кілька справ до певного терміну, то це дуже обтяжує - починаю робити одне, пам'ятаю про необхідність на ньому сильно не затримуватися, щоб зробити інше, в результаті не можу зосередитися ні на чому.

Цікава справа дуже важко закінчити – хочеться переробляти, шліфувати, доопрацьовувати деталі. Але якщо справа не дуже цікава, то закінчувати її важко.

Не люблю в один день купувати кілька дорогих речей (поїхавши за телевізором, по дорозі купити черевики) — зосередившись на одному, важко вибирати інше.

У мого гексля один маленький, але дуже значний такий пункт є: слово «правило» діє на нього як червона ганчірочка на бика. Причому незалежно від того, про що йдеться: про правила дорожнього руху, етичні правила або правила правопису. Ось внутрішнє неприйняття правил і рамок у будь-якій формі.

Дратує натикатися на волосся, що сиплються з голови.

У метро намагаюся швидко зайняти місце біля вікна (навіть коли вікна зачинені), погано реагую на неприємний запах від людини, хочеться не дихати. Не можу говорити з людиною, якщо поганий запах перестаю його розуміти. Хоч сама я не чистюля.

Коли приходжу до приміщення, то звідки б не йшла, одразу йду мити руки. Якщо не помити руки, то не можу нічого робити. Не можу знехтувати це, хоча розумію, що це робити необов'язково.

У транспорті намагаюся не братися за поручні. Це щеплено бабусею у дитинстві.

Не люблю бути жорстко прив'язаною до часу. Не подобається робота, де потрібно не запізнюватися, де жорсткий контроль за часом.

Коробить, коли лебезять перед людиною, що має високий статус. Іноді дещо перебільшено показую, даю зрозуміти, що статус для мене нічого не означає.

У мене пунктик: коли мию посуд, мию виключно в певній послідовності: спочатку всілякі ложки-вилки-ножі, потім тарілки, потім чашки і вже після цього чайник зі сковорідками, а ось невеликі каструлі втискаються після тарілок. І не розумію, як можна мити просто навмання, що під руку потрапить.

Ось напевно моя дивина. Коли жила у гуртожитку — стежила, щоб воду вимикали, газ та світло ночами. Студенти це ніколи не робили – все було включено всю ніч та день. А я ходила як маніячка вимикала.